ПАМ’ЯТЬ - 2018
У 2017 році оргкомітетом проекту-конкурсу було започатковано позаконкурсну номінацію "ПАМ'ЯТЬ", яка ставить на меті відзначення видатних Шевченколюбів, які вже відійшли у вічність, але чий життєвий шлях був натхненний генієм Шевченка.
Ще до створення такої номінації у 2016 році першим ГРАН-ПРІ було відзначено борця за свободу, сина українського та вірменського народів Сергія Нігояна. Нагороду передано батькам Сергія.
У 2017 році ГРАН-ПРІ було відзначено видатну художницю українського театру Олену Богатирьову.
Шевченкове"Борітеся - поборете" червоною ниткою пройшлося їхніми життями...
Наприкінці 2017 року Україна понесла нову важку втрату - борця за свободу України та Чечні Аміну Окуєву. Лише торік Аміна стала переможницею проекту-конкурсу в номінації "Відеоформат"... З неї і починаємо перелік пам’ятних візднак 2018 року.
1. Аміна Окуєва (1983-2017), українка чеченського походження; борець за свободу України, доброволець АТО, прес-офіцер Міжнародного миротворчого батальйону імені Джохара Дудаєва. Переможниця ІІ Міжнародного проекту-конкурсу «Тарас Шевченко єднає народи» (2017 р.) Загинула за Незалежність України. Родом з Одещини, останній рік свого життя мешкала на Київщині. Цього року їй би виповнилося 35 років...
«Тарас Григорович був поетом волі. Прагнення до щастя свого народу, яке неможливе без волі, проходить лейтмотивом майже через усі його вірші. Все це дуже актуально й сьогодні. Як для самої України, якій присвячені усі ці чудові вірші, так і для інших поневолених російською імперією народів. Усі разом ми - діти вільних народів, обов'язково переможемо імперію зла і звільнимо наші землі від її окупації, дасть Бог.»
Конкурсна робота у номінації "Відеоформат". І місце 2017 року
https://youtu.be/Ateg1QbiUGs
2. Іван Низовий (1942-2011), український письменник, поет, прозаїк, публіцист, журналіст, редактор, громадський діяч, автор понад 100 збірок поезій, прози, публіцистики, перекладів, творів для дітей. Член Національної спілки письменників України з 1972 року. Член Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Лауреат премій імені Бориса Горбатова, імені Микити Чернявського, імені братів Богдана і Левка Лепких, імені Олекси Гірника, міжнародної премії за найкращий музичний твір - ораторію «Лелече», який був покладений на музику тернопільським композитором Богданом Климчуком і на всесвітньому конкурсі ностальгійних пісень посів перше місце в номінації «хорова композиція». Нагороджений медаллю «Будівничий України». Родом з Сумщини. Тривалий час жив і працював у м. Луганську. Життєве кредо: «Ніхто й ніщо не похитне моєї віри в Україну»
Такого Шевченка
Малюймо Шевченка й ліпімо завжди молодим
без німбу пророка, бо німби невічні, як дим.
Й терновий вінець не чіпляймо йому на чоло,
бо мучнів у нас і сьогодні не менш, ніж було
в минулі епохи. Народу потрібен юнак
поривчасто смілий, по духу і вірі козак,
такий відчайдух, незалежний у вчинках своїх,
і щоби сміявся крізь сльози, і плакав крізь сміх.
Народу потрібен не сивий недужий Тарас -
в нас хворих доволі, а сильних так мало між нас,
а тОму й немає і досі у нас ватажка,
якому була би свята булава неважка.
Такого Шевченка нам треба - гучного, мов дзвін,
щоб кликав на віче з усіх українських сторін
і лівих, і правих, і тих, що завжди неправі,
щоб сталося диво - озвалася кров до крові,
щоб серце до серця, й рука потяглась до руки,
щоб ліві і праві згадали: "Та ми ж козаки!".
Такого Шевченка давно Україна чека,
в якого рум'янець палає на юних щоках,
який своїм словом запалить і всіх об'єдна
в єдиний народ! Бо ж у всіх Україна одна!
Іван Низовий, 2004 р.
Матеріали по доробку (з 10 хв. 27 сек. до 11 хв. 52 сек.):
3. Володимир Васильович Прожога (1929-2004) - самодіяльний художник, автор портретів Шевченка, мешканець с. Мошни Черкаського району Черкаської області. Родом з Луганщини. Роботи зберігаються в Музеї Тараса Шевченка в с. Мошни.
Народився 29 квітня 1929 року в селі Луганське Донецької області в сім'ї робітника. Українець за походженням Перед війною закінчив 5 класів. З 1941 року був вивезений на примусові роботі в Німеччину, там працював як неповнолітній в'язень до кінця війни, зазнаючи багато страждань і лиха.
В 1945 році повернувся в Донбас і до міста Дебальцеве, де розпочав працювати зварювальником в ливарному цеху. Цьому фахові віддав 51 рік життя. В 1971 році переїхав жити на Черкащину в село Мошни.
З дитинства захоплювався малюванням. Володимир Васильович був членом обласної творчої групи самодіяльним художників "Шевченків край". Працював енергійно, натхненно, мав свої стилі митця. Улюблена тема - природа рідного краю, любов де Батьківщини. Часто мандрував з етюдником по Черкащині вертаючись із десятками замальовок. Робота над полотнами - завжди свято цікавих зустрічей, відкриттів, що приносить насолоду і самому художнику, і всім тим, хто шанує його творчість.
В. В. Прожога - учасник обласних, республіканських всесоюзних виставок, семінарів самодіяльних художників. Полотна В. В. Прожоги прикрашають музеї Донецька, Одещини, села Сагунівки, підприємства і навчальні заклади с. Мошни, подаровані українським дітям-сиротам, що проживають у Польщі.
Картини Володимира Васильовича пробуджують любов до природи, до історичного минулого нашої Батьківщини. Все життя працюючи зварювальником, займався улюбленою справою - писав картини. Живопис - постійний супутник його життя. Володимир Васильович чесна, добра, трудолюбива і талановита Людина. Він - справжній художник, чарівник пензля і фарби. До нього тягнулися дорослі й діти. Разом з дружиною Марією Михайлівною він виховав трьох прекрасних синів.
Фільм-спогад про Володимира Прожогу
4. Олександра Сергіївна Бурбело (1998-2013), юна українська письменниця, член НСПУ від 2015 (посмертно).
Лауреат і дипломант понад півсотні літературних конкурсів та фестивалів, знаковими серед яких є перемоги та здобутки у конкурсах «Україна через 20 років» журналу «Крилаті» (Київ, 2010), «Малахітовий носоріг» (Вінниця, 2010), журналів «Хімія для допитливих» та «Географія для допитливих» (Харків, 2011), «Я козацького роду» (Київ, 2011), «Край п'яти січей» (Нікополь, 2012), «Зелене гроно» (Вінниця, 2013) та ін. Авторка кількох книг поезії і прози українською та російською мовами. За життя вийшло друком чотири книги автора, решта - посмертні видання. Численні публікації в українській та зарубіжній періодиці.
Шевченківські дні
Портрет Шевченка - дому оберіг,
«Кобзар» - моя духовна охорона!
Як вість небесна - березневий сніг,
Чернечої гори ясна корона!
Дніпро, відчувши силу весняну,
Змиває товщу криги над собою.
А верби, прокидаючись зі сну,
Єднають радість з тихою журбою.
Дев'яте березня - щасливий День
Народження Великого Поета!
Потік його поем, його пісень -
Натхнення, дум благословенні злети.
Десяте березня - трагічний час.
Тож дзвонять дзвони нашої печалі.
Та його слово завжди серед нас,
Його герої - велети повсталі!
...З Чернечої гори такий овид,
Що серцем осягаєш незабутнє.
Кобзар Шевченко оглядає світ,
Вдивляється наш геній у майбутнє!
Веб-портал Олександри Бурбело з віршами про Тараса Григоровича Шевченка:
«Шевченків гонорар»https://pwr.inf.uА/boss/index.php?А=50&f=tekst&lng=uА&m=7
«Шевченкові краї»
https://pwr.inf.uА/boss/index.php?А=198&f=tekst&lng=uА&m=7
«Осінь у Каневі»
https://pwr.inf.uА/boss/index.php?А=49&f=tekst&lng=uА&m=7
«Величні крила «Кобзаря»
https://pwr.inf.uА/boss/index.php?А=519&f=tekst&lng=uА&m=7
5. Дмитро Нитченко (псевдоніми: Дмитро Чуб, Остап Зірчастий; 1905-1999), автор книжки «Живий Шевченко» - український літературознавець, письменник, мемуарист, редактор, літературний дослідник, педагог, громадський діяч, що жив і працював у Австралії. Лауреат премії ім. Г. Сковороди, Фундації Антоновичів, член об'єднання українських письменників «Слово» та НСПУ. Засновник видавництва «Ластівка».
Народився у заможній селянській родині в місті Зіньків на Полтавщині 21 лютого 1905 року. 11-річним був роз'єднаний з батьками і жив у тітки-вчительки. 1923 року вступив до літературного угрупування «Плуг», до якого належав 2 роки.
Навчався майбутній письменник в індустріально-технічній школі в Зінькові, потім був Краснодарський робітфак, де його оголосили класовим ворогом, і з цим тавром його було виключено (така доля в ті часи була характерна для десятків тисяч людей). Він переїхав до Харкова, вступив на мовно-літературний факультет місцевого педінституту. Там долучився до літературного життя столиці України, познайомився з відомими письменниками, починав працювати в Державному видавництві. Видав 3 книжки: зб. «Поезії індустрії», «Склепіння» та зб. нарисів. Кілька віршів були покладені на музику (композ. Нахабін, Коляда, Овчаренко). Пісню на слова Нитченка виконували під час відкриття Тракторного заводу в Харкові. З початком Другої світової війни Нитченко був мобілізований в армію. Пройшов і полон, і табір переміщених осіб у Німеччині, у якому зібралося чимало українських інтелігентів. По таборах налагоджувалося культурно-літературне життя: у місті Ульмі діяла українська гімназія, - у ній викладав і Дмитро Нитченко, відбувалися літературно-мистецькі вечори. 1949 року Дмитро Нитченко разом з родиною переселився до Австралії: працював у каменоломнях, на електростанції у вільний час вивчав англійську мову - та писати не припиняв. Протягом кількох десятиліть працював учителем та директором українських суботніх шкіл у Мельбурні. Автор книги «Живий Шевченко», праці «У дзеркалі життя й літератури» (1982), «Орфографічного словника української мови», низки оповідань для дітей; редактор і упорядник книг «Двісті листів Б. Антоненка-Давидовича», «Листи письменників». Його перу належать мемуари у двох томах - «Від Зінькова до Мельбурна» (1990) і «Під сонцем Австралії» (1994). Д. Нитченко - невтомний збирач коштів на підтримку харківського журналу «Березіль», видань молодих авторів. Лауреат літературної премії імені Лесі Українки. Член Національної Спілки письменників України з 1991 р. Помер 27 травня 1999 р. у Мельбурні.